У липні 2007 року мене звільнили від любові до України (я це так і називаю- не дуйтеся). Бандитів вочевидь, аж надто високопоставлених), звісно, ані до, ані- після, ані- дотепер, ніхто й не збирався шукати, а незаконно засудженому (а чи мені одному? )- виплачувати матеріальну компенсацію. Таке відчуття, що всі на імені простої людини (як і- на іменах простих людей) просто дерибан дерибанили і свої гешефти крутили. А потім головні фабрикувальники (напевно ж, якась частина з них, вже самоліквідувалися, бо минуло чимало літ), почали скиглити, що їхній "бамбас (імені Віктора Кравченка) долбілі". Чому стільки часу так неефективно "далбілі"? Всі ці роки, після звільнення, я продовжую любити Україну, але, тепер вже- мовчки, і- з порожніми кишенями (за рідкісним винятком, коли вдається, бодай на якийсь час, працевлаштуватися (бо ж, неприхована політика у рабовласників: "37+ вже застарий"), а частіше- хоч щось виклянчити (а соромно ж) яко гамунітарну поміч, чи- матеріальну допомогу. Тепер таких потребувальників- тьменно в рази, тому сподіватися на екстаз любові до України вже й не сподіваєшся, а- реально спостерігаєш. І як жити тим, у кого нема дядька в Канаді, чи, бодай би, швейцара з лямпасами? ! Самозаписатися дванадцятим "апостолом" до позбавлених громадянства? Українців же ж у цілому світі ще є і є, не пропаду. Відписки з верхів вже й не складаю у валізи- резону від цього- нуль. Коментувати нічого не потрібно: я вже нікому не вірю.