У всякого своя доля  
І свій шлях широкий:  
Той мурує, той руйнує,  
Той неситим оком  
За край світа зазирає, —  
Чи нема країни,  
Щоб загарбать і з собою  
Взять у домовину.  
Той тузами обирає  
Свата в його хаті,  
А той нишком у куточку  
Гострить ніж на брата.  
А той, тихий та тверезий,  
Богобоязливий,  
Як кішечка, підкрадеться,  
Вижде нещасливий  
У тебе час та й запустить  
Пазурі в печінки, —  
І не благай: не вимолять  
Ні діти, ні жінка.  
А той, щедрий та розкошний,  
Все храми мурує;  
Та отечество так любить,  
Так за ним бідкує,  
Так із його, сердешного,  
Кров, як воду, точить! ..  
А братія мовчить собі,  
Витріщивши очі!  
Як ягнята; «Нехай, — каже, —  
Може, так і треба».  
Так і треба! бо немає  
Господа на небі!  
А ви в ярмі падаєте  
Та якогось раю  
На тім світі благаєте?  
Немає! немає!  
Шкода й праці. Схаменіться:  
Усі на сім світі —  
І царята і старчата —  
Адамові діти.  
І той... і той... а що ж то я?!  
Ось що, добрі люди:  
Я гуляю, бенкетую  
В неділю і в будень.  
А вам нудно! жалкуєте!  
Єй-богу, не чую,  
І не кричіть! Я свою п'ю,  
А не кров людськую!