Не було би так дивно, якби не було так сумно. Цілком розумію автора. З одного боку така собі тиха радість за дітей, онуків, які живуть у хорошому суспільстві, а з другого - шкода України, що ніяк не випутається із цієї лихої ями. Чи, може, потрібно, щоб ми упали на саме дно і потім буде прозріння і одужання? В усякому випадку до дна вже недалеко.