Наша секретарка, Пані Федорівна (царство їй небесне! ) була шлічнов кубітов, бо мала філігранно криві ноги, як у правдивого футболіста, а ще любила отакво вчепити за лікоть котрогось молодого студента- і закликувати його, як справжня Фрекен Бок факультету, до деканату. Попередньо мусила уквікмкнути мікрофон- й проголосити список викликаних, особливо наголошуючи на тому, якого саме відділення мав бути отой спудей, а чи- й вся компанія: вітчизняного мовознавства, чи "рОсійського відділення". Нечасто там могло прозвучати й прізвище студентки, бо, знаєте, дами, звище бальзаківського віку, таки більше полюбляють молодих фацетів. Але "рОсійського" завжди звучали безапеляційно.  
Пліткували на факультеті різне, як і всюди поміж живих людей, але завжди грамотних хлопців, котрі вміли гарно висловлюватися й писати диктанти, охоче брали на роботу у зашифровані силові структури, а ще, якщо був добрий спортсмен, - то одразу міг стати зятем бодай котрогось із численних на той час генералів, аби тримати фейс рідної альма матер вище середнього носа, але, щоразу обов"язково- за вітром перемін. Інакше годі було сподіватися кадрових лямпасів на видзиглюваних штанах, а ще більше- мундира з позолоченими погонами та рукоплетеними аксельбантами.  
Спортсмени не мусили були вчитися, як тоді казали, "всьо на п"ять", але їхня перспектива вже з першого курсу була відома й підтримувана тими, з ким мусили товаришувати, бо дядьків у Канаді тоді майже ні в кого не було. Це тепер, віднедавна, якщо маєш вуйка в Торонті, а чи цьоцю у Філядельфії- можеш їхати любити Україну аж туди, за океан, бодай упродовж якогось часу, допоки вдасться заробити якусь копійку- й, повернувшись домів, в носі мати- трохи більше, аніж можна, усіх тих, котрі колись були страшними комуністами, а згодом поставали ще більше страшними патрійотами. Доляр з Гамерик в українській політиці- абсолютний штубак. У, перевернутому догори дригом, житті довелося вмент забути, який на вигляд їхній місцевий диплом, придатний, багаторічно, хіба що- як підставка для бутербродів з ліверки, або- канапок з квашеної капусти. Така є правда життя- і навіть не смійте починати щось протилежне перечити.  
Спортсмени поздобували й успішно продовжують здобувати кубки, грамоти й медалі, новопопризначувані викладачі- не менш успішно продавати студентам свої книжки, прибиральниці й вахтерші- тяжко заробляти, з бюджету надлишкового недофінансування, копійку на автобус і аптеку, не забуваючи, що, таки, досі "каждый вахтёр считает себя пограничником", команданте- звично, по-унтерменськи, всіх "строїти" й професійно робити вигляд, що на всіх поверхах всьо чотко, навіть ніхто ні з ким на гойрався цілу ніч, тим паче- ніхто ні від кого не скакав з верхніх вікон на простинях, аби, крий Боже, не зламати си ребра або ще щось, що нижче них продовжує рости, бо вік ще- доста молодий і, часто таки, - хоче просто випити, навіть не знаючи для чого. Ну, хоче (а хто, у молодому віці, не хоче? ! ). Головне- аби всіма було сплачено багатосотенні рахунки за ніщо, навіть, за студенезні роками, батареї- язиком можете злизувати, як у недавнім "Ревізорі"- сіль з печери. А незліченна адміністрація (а де вона, кількісно, обмежена, та всюди- незліченна? ! ) має бути при гешефті, інакше родини порозбігаються- й не буде кого прилаштовувати на вічно скорочувані, але завжди реальні, посади- для своїх, особливо, коли раптово накажуть скорочувати, власне, тих, хто має статок лише на автобус і аптеку, але сидить тихо, бо позбавлять статусу "пограничника". Як, днями, розповіла одна знайома добродійка: "Дали ми якусь 1800, а за квартиру маю заплатити 2800, а ще- троє дітей, і чоловік без роботи, хіба десь-колись, добре, що хоч не п"є, але дзираги мушу му сама купувати й рахувати, чи не перекурив бюджет, інакше діти теж захочуть курити, аби менше їсти просили".  
Пишу оте все, тепер вже знаючи не зі середини, але продовжую бути певним у тому, що залеку- краще видно, навіть- наскрізь. І треба ж такому статися, що, при кінцевій крапці у попередньому реченні, зайшов крізь двері мого теперішнього місця праці фешенебельний пан, з виду- впізнаваний добропосадовець моєї вічної й незабутньої альма матер, аби взяти кредит. на прожиток (перед тим- приходив якийсь молоденький фацет з погонами фемідального слуги- під светром). На превеликий жаль, нині невесело не лише студентам з медалями на випрасуваній банті через плече. Коли в інтернеті показували, як новопризначена, щойно після зміни влади, міністерка освіти перебирає численні папери, сидячи у своєму кабінеті на голій підлозі- серце мало не пробило грудну клітку: якщо вже у Києві так бідують- то що казати про льокалі теренів, де навіть телевізор не у кожному мешканні працює, а наївні бабульки з пенсією півтори-дві тисячі гривень, досі вірять в те, що в Україні всі, крім них, отримують "в середньому" по 13-16 тисяч гривень- як на високопрестольних брифінгах з телевізора, а не по три-чотири тисячі купонокарбованців іменем 21 століття й мало не 29-ї незалежности. Бо "що той гріш нині вартий, то ще буде, як колись у Польщи, коли кільо солонини коштувало п"єть кіля паперових грошей". Цитую Остапа (і йому нехай благословенними будуть засвіти вічности! ), бо Федоришина з його гумором тепер не впустили б не те що на сцену, а й навіть- в інтернет, та й то- без копійки гонорару. Їм тоді шалено аплодували, але шалених грошей вони не рахували. А, може, й ні, та у засвітах вже не треба ані грошей, ані почестей: всі всім переболіли за життя.  
Дві багатоповерхівки студентських гуртожитків сяють своїми численними велетенськими вікнами якраз напроти найбільшого, сірого й довготелесого, міського "манхеттена". Життя вирує і там, і там, рік за роком продовжуючи родовід мешканців (бо й студенти обзаводяться сім"ями (не всі, знаєте, стрибали з вікон на простинях, але багато хто туди- на простинях, заново і часто, залазили), а тепер, напевно, ще більш активно, адже багатодесятилітній студентський дім у центрі міста останні декілька років сяє лише порожнезними залишками вікон: місце, направду, - центрове, тому або за копійки його продавати не хочуть, або ж- чекають, поки не стане його вартість геть копійчаною, , бо ж- за руїни дорого не просять. Руїн у місті- багато. Трохи від цього сумно, а часто- й зовсім марудно: коли побачив в Ютубі відео про фешенебельні, правдиво "п"ятизіркові", мешкання арабських студентів- серце загойрало так, наче знову захотіло пройти крізь ребра- і надихатися свіжості вільного мандрівника, котрому попутній вітер- за найкращого друга.  
Світом нудять паралелі порівняння. Після розпаду СиРиСиРи на РиСиФеСиРи й решту сериферій ніяк не поєднується дебет виживання з кредитом самофінансування, бо на старих станках сучасні дротики не в"ються. Освіта завжди була прерогативою всіх суспільних об"єднань, але- за умови її раціональності, практичності, а не голопагосського конвеєрування. Бо, вже від початку знаючи, що вони стануть просто плодом дипломовласності, але не затребуваними реально, вкупі з потраченими часом і коштами, студенти, найчастіше, не поспішають вчитися так, як вчилися покоління їхніх попередників. Кожна новосучасна молодь- прагматична, тому вміє навчаннєвий час витрачати на роботу, підтверджуючи давню сентенцію про те, що "колись студенти вчилися й підробляли, а тепер- працюють й підучуються".  
Цілком справедливим є те, що борщем не наїсися абсолютно так само, як і сексом- не натрахаєшся. Мірилом всього все частіше стає шлунок, адже, не поївши, бодай двічі на день, "Мівіни" з пакетика, несила буде клацати пальцями по монітору ультрасучасного (для нас з вами, але- не для решти світу) айфона, на який, варячи борщі для когось, заробити так само важко, як і, даруйте, трахатися за "большую спасибу". Тому все частіше молоді обличчя здають себе у короткотривалу оренду якимось грошовитим дядькам чи тітонькам, аби ті отримали трохи релаксу після мало не цілоденних трудів із заробляння цих коштів на таких же, цілоденно найнятих, студентах й студентках. Словом, отак одні одних й дурять. Втомлені шкуродерять над перевтомненими, адже, повернувшись пізно вночі з роботи у десь там якомусь місті, й не встигнувши до ранку бодай відіспатися, годі думати про якусь науку. Радше- про те, як відкласти грошей на сесію, перед тим зумівши подолати бар"єри заліків, інакше тато й мама можуть щоденником надавати по заліковці, адже- завжди праві, бо переконані, що тільки те й робили, що ночами "сиділи у книжках й конспектах, а теперішні йно би нічні клуби барили й гітарами бренькали". Та нехай собі бренькають- часто у них це виходить набагато краще й ефектніше, аніж роздувати ефективність, коли вогонь устремлінь вже згас й, очевидно, не має наміру розгорятися, бо й так- ні для чого.  
Словом можна все, аби лиш воно не було холостим за своїм змістом. Про ціль не йдеться, адже буквально все на світі піддане слову, бо слово було завжди, тим паче, "слово було спочатку". Завжди ж- слово було словом. Воно живить собою життя на вістрі вічного часу, навіть не намагаючись дійти горизонтів у безконечному просторі, аби не зійти до рівня марева, схожого на совість: таку прозору, аж її не видно. Зосталося укласти передвиборні списки: у кого саме! За рік- до, а чи- впритул до, не важливо, головне, аби не було видно: у тих, хто буде у списках, а, може, й пройде під купол посеред одного старовинного міста. Старовинних міст у нас багато, куполи, на предиво, стоять й досі. Вміли тоді будувати, й не лише- міста. Цілими державами стоять і світ, і Європа, сягаючи безмеж Всесвіту, у якому між собою змагаються лише метеорити, шандарахаючи мимо один одного на прозорих полотнах вітрів, крізь епохи й часи, але завше, здається, мимо людей та народів, цілими поколіннями.  
19. 12. 2019