Я, коли ще був"єм малим, дуже любив метати бальон до кошика. Малисьмо таких кілько, бо бульби тогди садили багато більше, аніж могли зічи, не то, шо теперкай- всьо біжит до склепу за пачков чіпсів, а за тоти чіпси мало не три ведра бульби мож купити- й смажити хоть пацьоркові шашлики (то, коли бульбу так нарізают, як спіраль, і мечут до горичої воливи). Наш нарід альбо зледачів, альбо зробивси страшно раціональним: нащо ту землю пів року дюгати мотиков (бо трахтори- дорогі, а коні вимерли на мнєсо), якщо в каждім склепі тотих різняких чіпсів- більше, аніж в касі- виручки. Що то є, коли троха ввиділи Європи: біда навчит. Але відтам теперкай наші газдині приїжджиют чогось дуже худі, таке си видає, жи їх там, правдиво, годуют йно чіпсами. Еее, то ще- хоть так, бо в нас взагалі: як на поле випрут- то навіть куска хліба за цалий день не дадут, йно гаруй. І платєт не так, як десь попід Лодзіма, чи Варшавами, а- дуже тано. Хотяй, коли йдеш у місті до склепу, аби купити тотої, тобов же ж збираної, малини-лохини-вожини, то ціна така, гейби тоти ягоди везли волами десь аж з-під крайної плантації коло Антананаріви, та ще й- хвиліма, через море, у міхови на плечох, пішки несли.  
Наших хлопів теперкай нікуди не випускают. Чуєте, то може, як протест, поздаваймо гет всі паспорти, сєдьмо коло хати на призбі- і так протестуймо? ! Бо, далі воріт, виступати ні проти чого не мож. А, як щось, якої там води, хліба з майонезом і дітьом- пачку печені, тре купити- то їдь на роверови, й то- бігом, закі не стемніло. Гамунітарної помочи вже нема (потроха- люди зіли), вже зимно (бо- восінь кропит дощом), тамкійво, у Польщи, десь вгаратало градом й залєло всьо зимнов водов (видите: вже навіть само небо протестує, жи тамкай треба наш робітні руки й ноги в гумаках). Але мені си видає ще й такево: ото, Європа нам тілько вигаратала помочи, а то всьо- страшні гроші, навіть (і тим паче) для них, котрі, звикле, руки вмити- то перше намилюют в тазіку, а потомкай- вмикают на секунду кран, аби йно посполіскувати. То, чи, зважаючи на таку оказію (купа їхних грошей- на поміч нам): а чи вони наших там не дурєт на гроші? А чи, може, понаставлєлє там наших- нашими керувати, аби вни, єдні одним, платили не тисічу долярів (й, тим більше, не дві-три, як у Європі), а якихось сто-триста і двайціть центів? Бо наші з наших завше лаха здрут, таких оказій люди повідали немало. А що, якби пробувати їхати тудийкай самому, от, йно купи си білєта- і шуруй, а то й- їдь ровером, тамкай дороги файні, будеш борше, чим би біг за тотим автобусом через всі КПП, ще й за свої гроші. Мож би пробувати туткай робити, але, закі всі тоти документи повизбируєш- то таке, як колись, при комунізмі в куфайках, випускали за кордон: декотрі вже сі звідтам вернули, а ти ще навіть чумайдан не вкладаєш. Ну, й не знаєш, а чи не будут тобов туткай перебирали: то ти- застарий, то ще школу йно скінчив, то газуєш вперед, а їдеш задом, то маєш бути хлопчиком, а то- дівчинков (таке, гейби ті наші рабовласники назбирували на панель при окружній дорозі, а не ябка рвати і ящики тігати). А зайдеш до декотрих склепів- то тоти, особливо- дівчинки, такі тамкай надуті, як мегери, ніби кажду ніч самі в ліжку сплют, бігме- йно покупців відпуджуют (шо, вни перед тим робили впудалами на чийомусь вгороді, аби ворони бураки не видзьобували, а потомкай ворони їх самих подзьобали, а вни теперкай- людий? ). Я си не перестаю дивувати з тотих наших рабовласників: всі шпекулянти поробилиси бізнесменами (так самих себе й називают, а не вміют ніц, йно ціни лупити). Мені си страшно сподобало, як колись два молодих приїжджих, з тих, напевно, котрі тимчасово переселилисі до нас, але вже знали, як ту грают на торговицьох, ходили по базарови з калькулятором- і клацали на тоти кнопки, клацали й клацали, і дивилиси на тоту вагу зи стрілков (вага- зи стрілков, як за прадідівщини), жи продавчині гедеж робили великі вочи: "То, напевно, якесь бехасес ходе, перебране у спортивне? І- єдна до другої: "Йой, чуєш, кицю, будь вніматочна, би с не надурила, бо, бігме, ті взуют, а ще й гроші схочут" - "Ая, - каже друга, - то єден схоче гроші, а другому тре щось до міщита накласти" - "Та йой, як си не всраєш з перестраху- то й не будеш мала шо накласти"). Отакий "бізнес". Але, в цілім, кожен, єдне з другого, має якийсь інтерес, бо вни сі того всього вчили не за книжками про капітал, а- наживо. Ніхто теперкай не має хіба єдного: грошів. Видиж, теперкай знов жиют, як трийціть років тому: випердолєт штириповерхову фазенду, обгородєт ї кованими парканами, а сами, всєм збіговиском, на єдній кухни- й варут, й перут, й ноги миют, й спати лєгают. Напевно, якщо вже до Європи вже не мож- то най би пускали хоть би до Монако. Я, наприклад, там ще ні разу не був, йно- через Гуголь. Але, то що: по телевізорови дивитисі- як через скло любитисі.