Ну, так: за все це- Слава Україні: видається, що я, таки почав влазити у гуманітарні штани, куплені ще за стипендію надцятенно років тому, бо наскладати на нові- ніяк не вдається. Та й жилетка від костюмчика, купленого за ту ж стипендію, пригодилася: як нова, я її з тих пір жодного разу не одягав. Всі наступні десятки років "оплати праці" вистачало лише на нитки й набір голок- труси заштопувати. Попри те- на якихось одну-дві булочки з ізюмом та й, як висловлюються криміналісти, на "порошкоподібну речовину бурого кольору, здалека схожою на каву". Не грішу: шматок хліба, посипаний цукром та збризнутий водою- це смак дитинства. Дитинство інколи минало в бабці з дідусем, в горах, - тепер там, над самісіньким берегом розлогої ріки- пустка, бо колись якісь злодії з мандатами, без будь-якої згоди досі живих нащадків, передали (непогано продали, коріш за все) той райський осідок іншим злодіям. Мабуть, українська традиція- саме така: якщо у якихось злодіїв є мандатики, а то й- панчохи долярів, то чиясь бідося їм- до нося (до того "нося", що десь там, знизу жирного бубня, ще інколи випорскує). Як би то замати бабцю у Франції, може б, яку фуру спадщини передала- і, обов"язково, хоча б одну велику валізу: на нові й нові відписки цілих поколінь посадових низькопробно-печерно-посадових довбанців із замотурканими очима, душами й сумлінням. Нехай так й продовжують, бо ще багато українців з неповідрубуваними головами "чогось лазять Україною", а зараз - ще й цілими ешелонами. Й, повірте, навіть не довкола лісів Таращі, а- всюди. Слава Богу, що хоч українці- не печерні: ані ззовні, ані- всередині. То й- не бійтеся! Живіть! Хоча б- до кінця життя, якщо до пенсії, мабуть, мало кому вдасться. А нащо: аби за ту мізерію виживати, наче які жебраки на карті світу? !