Так, Себастіане, знаю. Знаю багатьох священослужителів; як живуть, що говорять, чим живуть, чого прагнуть і навіть що думають. З тридцяти відомих мені таких пастирів від Івано-Франківська до Донецька лише п'ятьом виявляю низький уклін. Інші своїми вчинками відправили українців до Свідків Єгови, баптистів, навіть до крішнаїстів, а деяких (щоправда, рідкість) взагалі довели до зневіри. 
Ви наводите приклади, як священик їздить на велосипеді або як їмость торгує булочками. То й що? Це чимось їх компрометує? Дрогобицький лікар Белей все життя на ровері до роботи добирається - і не скаржиться, і навіть додатково займається громадською діяльністю. Пане (а може, отче?) Себастіан, я навіть велосипеда не маю! Хоча ще 10 років тому на ньому так "вишивав" на дрогобицьких дорогах, що мало штраф не заплатив (безумно люблю швидкість). Сьогодні ходжу пішки по 10-20 км в день. Чи праця фізична чимось применшує священика в очах мирян? Навпаки, такого священика люди ще дужче поважають. 
Ви розповіли мені про львівського священика. Зізнаюся, з одним львівським священиком УПЦ, що має трьох дітей, перебуваю в чудових дружніх стосунках, хоча належу до греко-католицької громади і ходжу молитися в храм св. Павла і Петра УГКЦ. Скажу Вам неступне: священики зобов'язані фізично працювати і за станком, і в селі на полі, і за штурвалом крейсера, а не обмежуватися богослужінням в одній церкві. І їмості повинні жити так само, як й інші українські жінки, нічим себе не вивищуючи шлюбною належністю. 
Якось поскаржився мені один молодий священик (з іншої області): "О, я так втомився після літургії... Ще й царські врата такі важкі..." Як то кажуть, без коментарів. Звісно, що важко відслужити Службу, якщо все життя фізично не працювати, а жити за рахунок громади (гроші, курочки, яйця, молоко та інші продукти - все готове до хати принесуть). Інша річ - якщо священослужитель похилого віку чи якась фізична вада через інвалідність не дають змоги працювати. Такий священик, зокрема, щонеділі править Службу у Львівському медінституті. 
Можна багато полемізувати на цю тему, наводити приклади, але тоді виникатиме щоразу більше питань. 
Чи маю я права давати на них відповіді? Ні, бо часто сам помиляюся у своїх поглядах. Якщо доживу до сивої мудрості, то лише тоді зможу про щось говорити переконливо. 
Однак, Себастіане, до Вас таке питання. Вірніше, задача. В одному гірському селі служить старенький священик Греко-Католицької Церкви, а в селі по другий бік гори - молодий піп Православної Церкви Московського Патріархату. Молодий піп роками в стінах храму, а так само на подвір'ї власного попівства гнівно висловлюється в адресу священика сусіднього села. Одного погожого дня старенький священик пішов по ягоди та гриби до лісу, не відаючи, що водночас й з сусіднього села пішов за дарами лісу піп. Зустрілися священики на горі, привіталися за християнським звичаєм, аж раптом старенький священослужитель відчув сильне недомагання, різкі болі в серці, і впав на землю. "Можливо, це останні хвилини мого життя", - подумав отець, і вирішив востаннє в житті висповідатися. Чи прийме щиро у нього сповідь піп, який досі виявляв зневагу до нього? Чи підтримає? Чи допоможе отцю підвестися або чи понесе непритомного на руках в сусіднє село?