Моєму Місту років, мабуть, не менше, аніж тим Біблійним велетам, котрі у давні часи саме стільки століть і жили. Так було тоді велено, попри те, що сучасна наука стверджує, що мінімальний вік земного буття людини зараз може спокійно долати межу у 120 років. Може, так і було б, якби не найбагатші мешканці, зокрема, і Дрогобича: пияки та курці. Бо, скільки б не зростали ціни на спиртне і сигарети- вони все одно і п"ють, і файдичать. Цікаво, якби співставити оту масенну масу диму від викурених цигарок і дим від промислових труб, що десятиліттями обкурювали пречистий брильянтин екології краю- то якого диму було б більше?! Чи перемогла б у цьому випадку дружба, якщо вона є і вважається такою упродовж всього життя? Хоча, хіба це життя, якщо його пропивають і профайковують?!  
У теперішньому Дрогобичі найбільш бездомними і знедоленими є численні гавцюри, котрих немилосердні "християни" повиганяли зі своїх, не всюди панських, але- квартир на, так би мовити, самофінансування. Бездомних псів порівнюю з тими ж безробітними, яких вже стало "не треба", бо має бути чимала економія коштів. А з чого мають тепер економити ті живі й живущі, на котрих зекономили: гроші в бюджетах були й будуть завжди, а люди ж мають здатність і вмирати- і не лише прості, а й одноразово запаничені вельможними кріслами і євроремонтними (у стилі Америки 30-х років минулого століття) кабінетами?! . Чи не простіше й по-господарськи мудріше було б, замість тримати мільйони народу на "біржах", дати роботу десяткам тисяч ще здатних працювати. Здатних не лише фізично (бо ж і не кожен може безконкурентно міхи тягати), але й розумову (бо, якщо є міхи і сила у не кожного, то голова, якою можна думати, є таки у кожного). Без блату, без кадрових "аукціонів" "не старше 35", або "два тижні попрацюй за так, а потім (не)побачимо". Тому такими недолугими є фанфарні запевнення державних фараонів всіх рівнів, що "у нас має бути...". Та у них вже є, а що, врешті решт, має бути у всіх решти? Звідсіля- крамольна пропозиція: негайно встановити в Україні два новітніх державних празники: День раба і День рабовласника. Бо День злодія вже встановили наприкінці 90-х (у відомій пісні так і співалося: "День злодія, День злодія, День злодія- це всенародне свято! "). Не було б так весело, якби не було так сумно. Але, аби менше плакати хотілося- то й "крізь сльози сміятись"- також не гріх.". Судячи з усього, що доводиться спостерігати в останні років ...надцять, День рабовласника і День злодія у переважній більшості випадків- поняття тотожні, як аксіома. 
Не знаю, чому такими депресивними є ці рядки. Може, від того, що осінь- ще тепла, а зима- холодна? Чи тому, що безробітна допомога так і називається "одноразова", на неї ще якийсь час виживати вдасться, а вижити- то вже заськи. Зрештою, хіба мова про гроші? Гроші- це забавка для тих, у кого вони були і є, а не, знову ж таки, для всіх решти. Тому- ще одна пропозиція: свого часу останній Президент СРСР читав лекції по світу, і йому, за переказами, платили чималі гонорари. Знаєте, чому чималі? Бо платили їх від кількості слів, ним виголошених на тій чи іншій зустрічі. То ж, багато хто з нас на теперішній день є "продвінутим": має інтернет, соцмережі, де можна писати і балалайкати (це не те саме, що- блаблаблакати! тьменну кількість разів. Кажуть також, що соцмережі непогано живуть за рахунок мільярденної кількості своїх шанувальників. То, може б, також якісь гонорари вгоноровили своїм постійним користувачам, а то все: "ми маємо..."?! Ви- маєте, але, перепрошую, кого- за кого?! Якась така, схоже, гра в одні ворота, а це аж ніяк не відповідає принципам людинолюбства й поваги до (ні, не конкурентів- вони собі самі між собою розберуться! ) нас з вами. Один дрогобицький, як кажуть, "тіпа пан" ніяк не міг второпати, як же ж він має нараховувати зарплату своїм працівникам, якщо в іншій його фірмі "мужики викопали рискальом пітнайціть метрів ями- то я їм і дав, а вам що- маю слова рахувати?". З такого байгарства хотілося піти пріч- і випісятися хоча б в пісок, але тоді ще всередині міста не було пісочниці- то якось стерпілося.  
Говорити б і казати... Що- рядками, що- між рядків (де кому зручніше читати- там швидше і зрозуміє). Але, стрибаючи по життю так само статечно, як і обходячи дороги поміж ям, аби, раптом, не вталабатися в якусь каїнозацію на стемнілих осінніх вулицях, міркую собі: може, не треба було у вісімдесятому році у Москві так аж бігом проводити Олімпійські ігри замість ще раніше проголошеного комунізму? Може, ще трішки, - і він би насьогодні вже настав?!