 Бажання позбавитися колоніального минулого є складним і тривалим процесом. Державі вже двадцять років, а плебейський дух дуже важко витравлюється в душах людей, доказом чого є не лише конвульсії влади у столиці, але й хаос та песимізм серед "низів". Важко спинатися на самостійні ноги, знаходити вихід з кризових ситуацій, особливо ж, якщо люди не дуже хочуть це робити. Тому й топчуться на місці, шукають ворогів, клянуть недругів, виглядають чергового месію…
Яскравим прикладом повного песимістичного розладу (розпаду) є один з вищих навчальних закладів славного міста Дрогобича. Колись це був знаний і поважний інститут, в якому викладали маститі професори і старанно та запекло вчилися беручкі діти з гірських районів. Однак з плином часу все дуже деградувало. Відійшов у кращі світи очільник цього освітнього закладу, який на чолі "сім’ї" за майже чверть століття створив піраміду, був монархом і вседержителем, віце-монархи – проректори невблаганно постаріли й консервативно-чіпко тримаються за свої крісла (крім особливо древніх, яких ледь випросили на пенсію), а декани-князьки владарюють так, що аж гай шумить і все тріщить по швах. Студенти та їх батьки терплять і гнуть спини. Через безгосподарність (розкидані по всіх городах і весях корпуси (Самбір, Трускавець), відсутність тепла і комфорту, книжок і комп’ютерів, обшарпані аудиторії …), дрібне хабарництво, низький професійний рівень викладачів та інші депресивні показники університет доведений до "клямки". Сумно і болісно бачити таку руїну…
Однак у ситуації, коли заляканий народ терпить і мовчки волає про справедливість, несучи чергового хабаря затравленому (однак такому гордому й високомірному!) викладачеві, верхівка не спить, а продовжує творити свої чорні справи.
Далі, щоб донести інформацію про реальний стан справ у підгірському університеті, а заодно й уникнути ймовірної судової тяганини, розслідувань і переслідувань (та й просто оскаженілого галасу з пирсканням обуреною слюною), вдамося до алегорій. Тобто розкриємо все у фантастичному ключі й казковому сюжеті, а прізвища та імена замаскуємо до невпізнання.
Отже, слухаймо казку – сумну, невеселу, безрадісну, в якій багато злих персонажів-гоблінів, а ще більше дурнів (і хай не образяться) пенсіонерів.
Так ось – десь-колись заїхав в одне царство, що видавало грамоти про грамотність, один молодий столичний добродій, щоб посісти через деякий час його трон. Владарював довго і щасливо (для себе). Справно збирав данину, ділив між столичною ордою і князьками, придбав багато нерухомості (тереми, квартири, готелі…) і рухомості (всякі колісниці – вольви, мазди, ауді та інші заморські дива). Трудящий люд повірив у царя, його харизму і незамінність, однак… Але давайте тимчасово призупинимо казку, адже у боротьбі з лихими зміями цар помер, а про небіжчиків або добре, або нічого. До того ж цар і справді як людина був добрим, милостивим, аж доки абсолютистська влада не возвеличила його до тої міри, що розволочила…
Далі казка мовиться… Став царювати перший міністр царя – відомий у молодості ловелас і дон-жуан Жорж Мишакевич Старший, який зараз обставився багатьма білявками, але через старечі маразми не пам’ятає для чого. Однак керує сонним царством, та ще й як! Маніпулює казною, людьми, інформацією, документами. Готує свого сина Гобдана-Цнотливця Мишакевича Молодшого для князювання на одній із хлібних земель (нещодавно вже й грамоту про докторат купив для нього). Старий як світ перший міністр, щоб задобрити царицю-вдову гне і перед нею спину, фабрикуючи документи та іґноруючи закон (про це ще буде окрема казка, очевидно, з кримінальним фіналом!).
Далі за сюжетом казки мало б ітися про інших сірих персонажів від убогої царської влади, які обовванюють, крадуть, беруть, друть з бідного народу десять шкур та рвуться до подальшого вічного корита (Великий Магістр Нью-Йоркської какадемії Монах, Дуб Зелений Пещенко-Розпещенко, Пан Миколка-дурник, Іванко-пиячок, Миронко-бджоляр, Марічка-чортополох, Танька-облігація та ін.).
На жаль, обсяг казки не дозволяє довше оповідати, щоб розкрити підле нутро хитрих, підступних і дешевих людців, які створили фінансово-сімейні клани, п’ють народну кров, патологічно бояться змін і далі хочуть керувати.
Тепер про основне. І вже не казкове. У третьому тисячолітті падають цілі монархії, авторитарні режими і диктатури. У Дрогобичі панує середньовічна тьма – не встигли стоптати черевичків за труною, а вже ділять владу, пнуться зі всіх підлих сил до годівниці, хочуть продовжити династію. Азійська ментальність цих морально збанкрутілих людей-зайд вражає цинізмом і бездуховністю. Вони далі безсоромно й нахабно прагнуть влади над бідним галицьким людом, який своїми мозолями, потом і кров’ю побудував їм маєтки та віддав своїх дітей у їх нечисті сріблолюбиві руки, крижані серця та неукраїнські голови.
P.S. Ще один зовсім свіжий штрих до печального і фарсового сюжету. Без погодження і рішення Вченої Ради Мудреців хитрий перший міністр в.о. царя Жорж Мишакевич Старший подав у столичне Міністерство новий список резерву Царів-Ректорів. І кого там бачимо ? Один із претендентів – Великий Рахівник (Аптекар) Вася Гой-чук, який більше цікавиться бізнесом дружини, а не факультетом з розваленим плотом, другий – просто Малий Петруша (Невдаха), за якого на факультетського герцога проголосувало аж двоє (!) людей, а третя – Чорна Вдова (Пенсіонерка), яка, обставившись тупими блазнями і товстими блюдолизами, за покликом династійної крові знову хоче бути Першою Леді.
І на завершення. Казка ж повинна мати щасливий кінець… І прийде з Підземного Шахтарського царства або Столичного Каганату невідомий намісник, який буде й надалі гнітити знедолених людей Галичини… Але такий фінал не підходить. Віримо і знаємо, що переможуть Молодість, Розум і Справедливість.
Переглядів: 25973
|
Трішки розмитий сюжет, або не дотримано стрижень статті. Але вся суть, начебто - в другій частині назви статті. 
, посміхніться тим, кого знаєте, знайдіться хоча б у хвилині часу вислухати про їхні турботи (а у цих людей турбот ані трохи не менше від наших з вами), подякуйте їм ( і за їхнє "дякую! " теж подякуйте- і вважайте, що ви пригорнули світ до себе. Довго в обіймах не тримайте, бо світові також треба встигнути пригорнути ще багатьох, але, хоч трохи, побудьте одні в одному. Відчуйте себе у світі так, як світ відчув вас у собі. 
